Школа № 142 Амур-Нижньодніпровський район
 
.

 

 

 

 

 

 

 



Самовиховання учнів, саморозвиток їх суспільно-ціннісних якостей та створення умов самореалізації як неповторної індивідуальності

 

Тема: «Самовиховання учнів, саморозвиток їх суспільно-ціннісних якостей та створення умов самореалізації як неповторної індивідуальності»

Шановні колеги!

Актуальність теми обумовлена сучасними тенденціями в освіті.

„Притаманний сучасній цивілізації динамізм, зростання соціальної ролі особистості, гуманізація і демократизація суспільства, інтелектуалізація праці, швидка зміна техніки і технологій в усьому світі – все це потребує створення таких умов, за яких народ України став би нацією, що постійно навчається,” – саме так сформульовані стратегічні задачі державної національної програми „Освіта” (Україна XXI століття).

Школа — це серцевина суспільства. Усе, що відбувається в суспільстві, на все це має реагувати школа. Сучасна школа має бути готовою до забезпечення потреб держави в самостійно мислячих особистостях, здатних діяти, розв’язувати гострі проблеми, досягати життєвого успіху.

Сьогодні від системи освіти чекають випускника – особистість, яка повинна оволодіти:

  • самостійністю у виборі і прийнятті рішень;
  • умінням виконувати й відповідати за свої рішення;
  • готовністю нести відповідальність за себе і за своїх близьких;
  • готовністю діяти в нестандартних ситуаціях;
  • прийомами вчитися самостійно і сприймати природно зміни і постійну перепідготовку;
  • толерантністю, тобто розумінням того, що, крім власної думки, яку треба вміти відстоювати, аргументувати і захищати, є інші, які також мають право на існування. Життя в соціумі – це постійний пошук розумних компромісів;
  • умінням ідентифікувати одночасно себе як члена того чи іншого етносу, носієм національної культури і просто громадянином світу.

Одним із найскладніших видів діяльності, в яку включаються учні з педагогічних міркувань, є діяльність, спрямована на перетворення власної особистості, тобто самовиховання. Спрямувати активність вихованця на створення власної особистості – значить перетворити його у співучасника процесу виховання, в його суб’єкта, зробити союзником у досягненні виховної мети. Мабуть, це є найскладніше завдання. Тільки за умови його вирішення до кінця реалізуються сутнісні сили двостороннього процесу виховання.

Найбільш дієвим і плідним є виховання, яке звертається до власних сил особистості, що виховується, і діє на останню не за допомогою зовнішнього впливу, а з середини.

Взаємодія, співробітництво з вихованцем у його вдосконаленні є найбільш органічною формою, яка об’єктивно покликана дати максимальний ефект. Адже кожна людина намагається ствердити своє Я, переживає потребу якнайповніше реалізувати себе у сфері людської діяльності та взаємин. Це намагання природне і для дитини.

Про діалектику становлення особистості влучно писав В.О. Сухомлинський. Він говорив про два народження людини. «Першого разу народжується жива істота, другого разу – громадянин, активна, мисляча, діюча особистість, що бачить уже не тільки навколишній світ, а й саму себе. Першого разу людина заявляє про себе криком: «Ось я, дбайте, турбуйтесь про мене, я безпорадна, не забувайте про мене ні на хвилину, бережіть мене, сидіть, затамувавши подих біля моєї колиски.» Вдруге народившись, людина заявляє про себе зовсім інакше: «Не опікайте мене, не ходіть за мною, не зв’язуйте кожен мій крок, не нагадуйте й словом про мою колиску. Я самостійна людина. Я не хочу, щоб мене вели за руку. Переді мною – висока гора. Це мета мого життя. Я бачу її, думаю про неї, хочу досягти її, але зійти на цю вершину хочу самостійно. Я вже піднімаюсь, роблю перші кроки, і чим вище ступає моя нога, чим ширше видно кругозір, який відкривається переді мною, тим більше я бачу людей, тим більше я пізнаю їх, тим більше людей бачать мене. Від величі і безмежності того, що мені відкривається, стає страшно. Мені потрібна підтримка старшого друга. Я досягну своєї вершини тоді, коли спиратимусь на плече сильної і мудрої людини. Але мені соромно і боязко сказати про це. Мені хочеться, щоб усі вважали, що я самостійно, своїми силами доберусь до вершини.»

Вихователь повинен поважати право вихованця бути суб’єктом власного розвитку. Одночасно пробудити у нього довіру до себе, бажання співпрацювати на шляху становлення його особистості.

Знаючи учня, педагог може надати йому кваліфіковану практичну допомогу у самовихованні. Вона передбачає три взаємопов’язані і взаємозумовлені процеси:

1. Самопізнання. Вихованець повинен вивчити себе як особистість за допомогою методів і прийомів: самоаналізу, порівняння себе з іншими, позитивнішими людьми; сприймання критики від товаришів і друзів; спостереження за собою нібито з боку; систематичного підбиття підсумків дня; оцінювання своїх дій; поступового вироблення об'єктивного ставлення до себе.

2. Самоутримування від негативних думок, дій, вчинків, поведінки шляхом самонаказу на стримування, самовідмови в разі нестриманості і нездійснення наміченого.

3. Самопримушування до виконання позитивних дій, вчинків, добрих справ за допомогою тих самих методів і прийомів, що й при самостримуванні, але із «зворотним знаком» – плюсом. Зважування на терезах розуму, совісті, коли потрібно утриматись або коли, навпаки, примусити себе, призводить знову до самооцінки, яка вдруге дає змогу застосувати чи самостримування, чи самопримушування.

Самоактуалізація, самореалізація й самоутвердження особистості відбувається протягом усього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання. Концепція самовиховання у педагогічній психології пов’язана, першою чергою, з розумінням процесу розвитку психіки вихованця. Аналіз цього процесу показує, що самовиховання – активна внутрішня сила розвитку особистості в юнацькому віці; воно залежить від виховання в цілому та розвивається за своїми законами.

 «...Духовний розвиток школяра залежить від того, наскільки глибоко відбувається його самоутвердження в усіх сферах діяльності і ставлень у колективі – в інтелектуальному житті, в праці, у формуванні моральної переконаності. Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він навчиться пильно вдивлятися не лише в світ, що оточує його, а й у самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі, явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим».

Самовиховання слід розглядати як саморозвиток, в якому згідно з вимогами суспільства, загальнолюдськими, національними та моральними цінностями, цілями та інтересами самої людини творчо формуються та постійно розвиваються спроектовані нею сили та здібності й, водночас, нівелюються недоліки.

Самовиховання – це цілеспрямована свідома, систематична діяльність особистості з метою вироблення в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних рис й усунення негативних.

Органічна єдність виховання й самовиховання закладена в природі психічного розвитку людини. Результативність виховних впливів залежить від позиції дитини, від її настрою, світосприйняття. Батьки та педагоги добре знають, що дитина – не матеріал до будь-якого маніпулювання. Вона часто буває "вередливою", "непіддатною", "упертою" і "нерозумною". Опір особистості вихованню існує постійно, а з часом і зростає. Невміння чи небажання враховувати цю реальність - один з недоліків виховної роботи. У книзі "Виховання і самовиховання" С. М. Ковальов, звертаючи увагу на цю тенденцію, писав: "Чужі вказівки для особистості, що розвивається, служать не більше ніж "дорадчим голосом". Особистість у цьому процесі розглядається не тільки як результат впливу зовнішніх сил, але й як результат активної діяльності самої людини. Активно змінюючи і перетворюючи навколишній світ, людина змінює і власну поведінку.

Педагогічно правильно організоване самовиховання сприяє тому, що виховний процес набуває яскраво вираженого особистісно-зорієнтованого характеру протікання. Як зазначає І.Д.Бех, виховний процес, який не забезпечує належних умов для розвитку самовиховання, здебільшого будується на безпосередньому підкоренні, приниженні гідності людини, в кінцевому результаті не сприяє її моральному становленню, а, навпаки, викликає спалахи агресивності.

"Будь-яка ефективна виховна робота має своєю внутрішньою умовою власну роботу вихованця, – писав С.Л. Рубінштейн. – Успіх усієї роботи із формування духовного обличчя людини залежить від цієї внутрішньої роботи, від того, наскільки вона виявляється в змозі її стимулювати та скеровувати. У цьому головне".

Головною метою самовиховання на сучасному етапі є досягнення вихованцем згоди із самим собою, пошуку сенсу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей та активне самоутвердження у суспільному житті.

Пошук сенсу життя – це відповідальний етап у розвитку та становленні особистості, коли відбувається формування і розвиток особистіших ціннісних орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями.

Самоактуалізація це постійне прагнення людини до повного вияву і розвитку особистісних потенційних можливостей та їх реалізації.

Самореалізація – свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.

Мотивами самовиховання є життєві устремління вихованця, потреба діяти згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами, розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і професійного становлення тощо.

Процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого полягає в тому, що в ньому і суб’єкт, і об’єкт виховання є однією особою.

Відомий філософ Гегель писав: «Людина насамперед повинна виконати себе». Це означає – реалізувати себе, свою унікальну індивідуальність, своє уявлення про природу і суспільство. Потреба людини в самореалізації, особливо яскраво відчутна обдарованими людьми, – це основа духовних потреб людини. Людина, яка не зуміла реалізувати себе, завжди відчуває глибоку внутрішню незадоволеність життям, якою б зовні благополучною вона не була.

Самореалізуватись прагнуть як дорослі так і діти . Останні мабуть більше. Усе життя  дитини – від народження до громадської зрілості – є розвиток її незалежності і самостійності. Основною технологією, в основі якої лежить технологія саморозвитку Марії Монтессорі. Звертання дитини до вчителя: «Допоможіть мені це зробити самому» – девіз педагогіки Монтессорі.

Ми вчимо дітей розуміти процеси, пояснювати явища, моделювати ситуації. Ми повинні це робити так, щоб дитина відчувала себе значущою частиною навчально – виховного процесу.

Проблеми сучасної освіти полягають у тому, що знання, вміння і навички, які формуються у школярів, не передбачають подальшого їх застосування в різних сферах суспільного життя. У зв’язку з цим пріоритетного значення надається сьогодні компетентнісній освіті, яка забезпечує відповідність особистості випускника сучасним вимогам суспільства.

Отже виходячи з цього можна говорити про основну місію школи – виведення особистості учня в режим самовдосконалення.

До такого якісно нового результату освіти, виховання й розвитку учнів приводить закономірна зміна цілей, змісту, методів, форм організації педагогічного процесу.

Саме інтерактивні технології, зокрема технологія саморозвитку особистості, забезпечать якісно новий результат педагогічного процесу. Завдяки їх впровадженню у школярів формується життєва компетентність, готовність до самореалізації в різних сферах суспільного життя.

Кожна особистість має внутрішній потенціал для саморозвитку і самовдосконалення. Психолог Е. Еріксон звернув увагу на те, що існування людини залежить від трьох процесів організації, які доповнюють один одного: це – біологічні процеси організації живих систем; психічні процеси, що організують індивідуальний досвід особистості; суспільні процеси культурної організації зв’язаних між собою людей.

Подобається